Софія Кримовська ‒ знана уманська поетка, журналістка, авторка дитячих книг та майстриня. Її життя ‒ справжнісінький калейдоскоп. Пані Софія народилася у Веймарі, що в Тюрингії (Німеччина),згодом разом з родиною переїхала в Умань. Певний час мешкала в Луганську, але з початком російської агресії та окупації східних регіонів України знову повернулася до Умані.
Кажуть, що найкраще про людину говорять її вчинки, а найкраще про літераторів говорять їхні тексти:
«Я просто жінка. Просто жінка я.
П’ять букв у слові – ну куди простіше?
Я люба, я кохана, я твоя,
я та, яка на світі найрідніша.
Сумна і ніжна. Мовчазна і ні.
Я та, якій протягують долоні…
Я палена у відьомськім вогні
і писана у золотій іконі…
У муках я життя тобі даю,
і зуби зціплю ‒ на війну пускаю.
Біля вікна задивлена стою.
Я просто жінка… і немає краю
такій ось простоті. З ребра чи ні,
я Єва, я спокусниця Адама.
Я та, якій присвячують пісні
і та, якій гукають просто «Мамо…»
Я просто жінка. Грішна і свята,
слабка і сильна, сіра і яскрава.
Я просто жінка, просто жінка. Та,
якій потрібне щастя, а не слава».
Утім, Софії Кримовській під силу не лише перетворювати слова на милозвучну поезію, а ще й творити неймовірні прикраси.
‒ Розкажіть про творчу діяльність. Як відбувається «магія творення чогось нового»?
‒ Я людина, яка не може жити без творчості, а якщо вже займаюся цим, то самовіддано і без «халтури». І, мабуть, саме тому свого часу пішла з журналістики. Творчості там насправді мало, і часто журналістом керує читач, якому потрібна не якість, а сенсаційність.
Повертаючись до літератури, писати почала давно, ще з дитинства. Утім, траплялися періоди, коли й узагалі нічого не писалось. Пригадую, як із 1999 року, після отримання премії «Гранослов», маже вісім років нічого не писала. Здавалося, що все сказано, висловлено думки й переживання. Але зараз потрохи пишу.
‒ Із чого нині, так би мовити, складається творчий процес Софії Кримовської?
‒ Уже впродовж двох років пишу, здебільшого, твори для дітей ‒ поезія, проза, тексти дитячих пісень. Також, створюю сценарії на казки для діток. Та й карантин підштовхує до того, що пишу та редагую вже написане ‒ менше зустрічей, більше часу для літератури з'явилося.
‒ Література не єдина творча сфера в якій ви успішно себе реалізуєте. У місті й далеко за його межами вас знають як майстриню прикрас.
‒ У певний час життєві обставини склалися так, що я мусила придумати сама собі роботу, і я її придумала ‒ хенд-мейд. Інколи рукоділля навіть називаю крадієм вільного часу. Захопившись цим заняттям, можна не зогледітися як минуло вже півдоби.
‒ Від творчості перейдемо до спогадів про роки навчання. Що спонукало вас, будучи абітурієнтом, обрати Уманський державний педагогічний університет для навчання?
‒ Це був 1996 рік. Дуже любила літературу. На тоді хотіла бути журналісткою. І здавалося, що філологічний факультет УДПУ імені Павла Тичини зможе відкрити шлях у цю сферу. Тому пішла вступати на філфак. Пригадую, що того року був великий конкурс ‒ три людини на місце. Утім, була переконана, що вступлю до бажаного факультету. Так і сталося. Були улюблені викладачі, не називатиму, аби нікого не забути. З багатьма спілкуюся й досі.
‒ Чи пригадуєте яскраві враження про роки навчання в університеті?
‒ Пригадую, що вступала в педагогічний інститут, а закінчила університет. Ось така-от цікавинка вийшла. Було багато студентів, тільки в одній нашій групі ‒ тридцять осіб, а таких груп було п'ять. Часто змінювався розклад, пари проводили в найнезвичайніших місцях: конференц-зал, приміщення Василіанського монастиря, і навіть підвальних майстернях старого корпусу. Саме там, до речі, збирався у ті часи літературний клуб «Вагант». Уперше я там побувала ще будучи одинадцятикласницею. Пригадую, що засиджувались там аж допізна.
А вже невдовзі, здається я була на другому курсі, відкрився новий корпус. Там були просторі світлі аудиторії, коридори. Пам'ятаю бабусь із пиріжками, що продавали смаколики поблизу університету ‒ по 30 копійок ‒ тоді якраз увели в обіг гривню. Це був дуже-дуже яскравий період.
‒ Що б ви побажали студентам та абітурієнтам, які тільки готуються вступати до вишів?
‒ Головне випрацювати певну схему, план дій чи алгоритм навчання, аби процес тривав постійно, без відволікання на щось інше. Якщо людина прагне працювати вчителем, їй треба дуже сумлінно вчитися. Адже діти не пробачають помилок, ніколи. Потрібно бути не просто грамотним, а мегаграмотним, володіти не тільки своїм предметом, але й бути різносторонньо ерудованим ‒ вчитися не на відмінно, а ще краще.
‒ Що порадите почитати чи переглянути у вільний від навчання/роботи час?
‒ Багато читаю, а окрім того, люблю й аудіо книжки (головне, аби голос був приємний для прослуховування, але тут допомагає чоловік, коли читає вголос). Рекомендую твори Івана Нечуя-Левицького, Миколи Куліша, Валер'яна Підмогильного, Антона Чехова. Серед сучасних письменників із задоволенням читаю книги Кокотюхи, Шкляра.
Стосовно «подивитися», то отримала величезну насолоду від перегляду українського серіалу «Спіймати Кайдаша» ‒ дуже самостійна від оригінального твору робота, але й дуже добре перегукується минуле із сучасністю. Хороша гра акторів.
Спілкувався Дмитро Безверхній
