Студенти Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини стали активними учасниками всеукраїнського молодіжного проєкту «Голоси майбутнього». Про це раніше повідомлялося на сайті:

СТУДЕНТИ УДПУ – УЧАСНИКИ ПРОЄКТУ «ГОЛОСИ МАЙБУТНЬОГО»

10 грудня 2025 року в Міністерстві молоді та спорту України відбулося підбиття підсумків проєкту.

Було проведено 42 онлайн-сесії з представниками 36 закладів вищої освіти та 6 молодіжних рад при обласних державних адміністраціях України, а також у межах дослідження було зібрано понад 1202 відповіді в анкетуванні.

Проєкт здобув рекорд від Національного реєстру рекордів України у номінації: «Найбільша кількість учасників онлайн-опитування серед студентів»

Проєкт «Голоси майбутнього» став масштабним дослідженням настроїв молодого покоління, яке вже сьогодні відіграє ключову роль у стійкості громад, а в післявоєнний період — визначатиме темпи відбудови держави та якість управлінських рішень.

Отримані результати будуть використані для подальшого формування державної молодіжної політики та посилення механізмів участі молоді у процесах прийняття рішень.

Університет пишається своїми студентами та дякує за активну громадську позицію!

За матеріалами порталу  ГУРТ

Як українська молодь в умовах війни формує запит на справедливість, переосмислює роль держави та утверджується як суб’єкт державотворення, що визначатиме траєкторію післявоєнного відновлення України.

Проєкт «Голоси майбутнього» реалізовувався Комітетом з питань молоді і спорту Молодіжної ради при Голові Верховної Ради України у партнерстві з ГО «Козацька гвардія України» та Society Development Academy, а також за підтримки Міністерства молоді та спорту України, Комітету Верховної Ради України з питань молоді і спорту та ГО «Українська асоціація студентів».

Мета проєкту: виявити потреби, настрої, страхи та прагнення сучасної української молоді, дослідити її готовність до активної життєвої позиції, праці та участі в громадських і державних ініціативах, а також оцінити рівень її обізнаності у сфері молодіжної політики.

Команда проєкту:

I. Покоління війни як новий суб’єкт державотворення.

Сучасна українська молодь не просто «адаптується до війни», а формує власну модель громадянства, що базується на відповідальності, включеності та служінні. Під час фокус-сесій учасники з Харківщини, Запоріжжя та прифронтових громад говорили однаково впевнено: «жодного сумніву щодо вибору залишатися в країні не було». Це не бездумний героїзм, а цілком усвідомлене рішення – бачити сенс життя саме у відбудові і захисті держави.

Важливо, що навіть у стані тривоги, втрати та вимушеної мобілізації внутрішніх ресурсів молодь не знижує інтенсивності громадської участі. Багато учасників підкреслювали: війна стала каталізатором дорослішання. Декому 19 чи 20 років, але їхня система координат значно зріліша за будь-які покоління попередніх десятиліть. «Коли ти розумієш, що війна — не новини, а звук, що лунає за вікном, то починаєш будувати кар’єру і життя так, ніби завтра повинен бути сильнішим».

Водночас відбувається феномен колективної мобілізованої етики: молодь готова не просто пережити війну, а визначати правила повоєнного суспільного контракту. Саме вони говорять про справедливість як базову норму, про завершення епохи «пострадянської вертикалі» і про необхідність того, щоб кожне призначення у майбутньому базувалося не на «кумівстві», а на компетенції.

II. Ідентичність та професійна самодетермінація.

Більшість молоді вибудовує власну ідентичність не через диплом, а через спротив хаосу та потребу бути корисними.

Формула розвитку:

- саморозвиток – 4.61 / 5;

- сім’я – 4.31 / 5;

- допомога іншим – 4.09 / 5.

Окрім статистичних показників, молодіжна ідентичність розкривається через особисті траєкторії. Багато студентів описують професійний шлях як шлях експериментів і внутрішнього руху. «Метод маятника» повторюється у свідченнях різних регіонів: юристи, які пробують медіакомунікації; програмісти, які волонтерять і раптом відкривають у собі громадських менеджерів; освітяни, які беруться за фандрейзинг і виявляють здатність будувати великі команди.

Ці зміни не хаотичні – за кожною стоїть пошук сенсу через корисність. Молодь говорить прямо: диплом більше не гарантія – гарантією є практика та довіра спільноти. Саме студентське самоврядування стало тим майданчиком, де особистість проходить перше «бойове хрещення» управлінської відповідальності. «Тут не скажуть – ти ще маленький. Тут скажуть: візьми і зроби. І ти береш і робиш».

Безпосередньо важливою є роль університетських структур, де лекції про ПЛАСТ, Молодіжні ради, Erasmus+ і громадські організації вже не є просто факультативом, а інструментом професійного самовизначення. Молодь чесно говорить: «Якби нам це розповіли раніше, ми б швидше знайшли своє покликання, а не методом випадкових рухів».

III. Патріотична траєкторія та мобільність.

64.3 % молоді свідомо залишаються в Україні; 31.4 % – перебувають у фазі пошуку власної траєкторії; лише 4.3 % – бачать життя за кордоном. Міграція перестає бути символом «кращого майбутнього» і трансформується у форму професійного зростання з подальшим поверненням. Молодь трактує виїзд як інвестицію в компетентності, а не втечу від відповідальності.

Під час сесій десятки учасників описували власний досвід міжнародних стажувань і навчання. Емоційна спільна точка звучала майже ідентично: за кордоном молоді фахівці відчувають себе «хорошими кадрами», але в Україні – суб’єктами змін. Саме цей статус суб’єктності стає вирішальним мотиватором повернення. В Україні молодь відчуває не просто потребу в собі, а простір впливу та прямої дії.

Показовою стала історія учасниці із Запорізької області, яка після року навчання в ЄС повернулася та очолила місцеву молодіжну ініціативу з підтримки ВПО та дітей із прифронтових громад. «Там я була просто студентка. Тут я – потрібна», – зазначила вона. Це не поодинокий кейс, а тренд: досвід повертається додому у форматі проєктів, волонтерства, управлінських рішень та інституційного лідерства.

Навіть розширення прав виїзду для чоловіків до 22 років не змінило фундаментального вибору більшості. Молодь формує чітку позицію: короткострокові навчальні або професійні поїздки можливі, але довготривала еміграція не є бажаною чи ціннісно сумісною. «Наше поле роботи тут», – наголошують учасники.

Таким чином, мобільність перестає бути маршрутом втрати людського капіталу й перетворюється на циркуляцію досвіду. Повторюваний патерн: виїхати – вдосконалитися – повернутися – запустити зміни. Це і є нова патріотична формула покоління: не прив’язаність до кордонів, а прив’язаність до відповідальності.

IV. Структура ключових загроз: зовнішня та інституційна.

Парадокс епохи: зовнішня загроза сприймається так само гостро, як і внутрішня.

Рейтинг найбільших ризиків:

- війна – 4.39 / 5;

- економічна нестабільність – 4.31 / 5;

- неефективне управління – 4.07 / 5;

- корупція – 3.86 / 5.

Війна – це не просто ризик смерті, це повна неможливість планування. «Ти не знаєш, чи прокинешся завтра», – сказав учасник із Харкова. Але паралельно звучить інший страх: корупція і інституційна деградація можуть зруйнувати державу не менш болісно, ніж ракети. Саме тому молодь ставить внутрішні загрози на один рівень із зовнішніми.

Вони не бояться труднощів реконструкції – вони бояться повернення до моделей «кум – заступник, сват – голова департаменту». Учасники прямо наголошують: якщо держава не зробить прозорою кадрову політику, молодіжний резерв розчиниться, вигоратиме і втратить віру.

Окремо озвучено страх щодо «соціальної тиші» – аполітичності й інфантильності частини населення. «У нас є ті, хто рятує державу, і ті, хто чекає, коли її врятують. От друга група і є загрозою», – підкреслили модератори.

V. Волонтерство як ресурс стійкості та інтеграції.

68.4 % молоді – волонтери.

Волонтерство перестало бути просто допомогою фронту – це тепер механізм психологічної стабілізації. Учасники розповідали, що саме можливість плести сітки, збирати кошти, організовувати спортивні меморіальні турніри стала тим, що «повертає здатність дихати» після чергових новин з фронту.

Особливо яскраво звучали історії маленьких громад, де двоє активістів, за словами учасників, «чуть не все село перебудували». Вони залучили мікрогранти, облаштували молодіжний простір і почали займатися підтримкою літніх людей та дітей з прифронтових територій. Село перестало бути територією «нічого не відбувається» і стало територією ініціатив.

VI. Інституційний бар’єр участі.

82 % молоді хочуть впливати – 21 % розуміють як. І ця диспропорція набагато гучніша, ніж будь-які статистичні графіки. Молодь не просить владу «віддати їм кермо», але просить навчити механізмів.

Проблема не в інструментах, а у ставленні. Якщо міський голова включений і відкритий, молодіжний проєкт злітає за місяць. Якщо місцева рада відповідає фразою «поживете – зрозумієте», будь-яка ініціатива гине ще до старту.

Найгірше для молодих лідерів – відчувати себе «прикрасою процесу». Їм потрібно місце за столом, а не поруч.

VII. Джерела життєстійкості та оптимізму.

Оптимізм молоді не наївний. Він стратегічний. Вони чітко говорять про очікування повоєнних інвестицій, про потребу у фахівцях і про те, що саме «вони є тим загартованим металом, який підніме економіку».

Але ключова точка стійкості у спільноті. Коли над українськими містами нависає небезпека, піднімається волонтерський штаб і сотня студентів приходить плести сітки. «Ти у цій справі не один» перетворилося на головний код виживання.

VIII. Стратегічний висновок для державної політики.

Якщо держава хоче зберегти потенціал молоді, вона має перестати комунікувати реформами і почати демонструвати їх результати. Молодь не чекає компліментів – вона чекає доступу. Доступу до формування планів відбудови, до участі у розподілі інвестицій, до статусу тих, хто не буде «пасажиром у державному транспорті», а водієм маршруту.

Потрібна нова інституційна угода: молодь отримує механізми, держава – результат, громади – якісну управлінську основу.

IX. Візія країни майбутнього та запит на справедливість.

Молодь не мріє про абстрактну державу «успішного кейсу». Її мрія про країну, де право ветерана не зникне за тиждень після параду Перемоги, де людська гідність не буде пунктом у декларації, а стане практикою щоденного врядування.

Держава як партнер, а не наглядач.

Молоді лідери послідовно наголошують: державність майбутнього має змінити тональність – від контролю до партнерства. Не «ми наглядаємо за вами», а «ми будуємо з вами». У багатьох дискусіях звучало: «ми не хочемо нічого вимагати, ми хочемо працювати і бачити, що нас не прибирають зі столу після фотографії». Візія полягає у створенні інституцій, де молодь не є PR-елементом, а повноцінним суб’єктом дії.

Новий суспільний контракт.

Війна показала, що цінність української молоді вже не у «майбутньому потенціалі», а в теперішньому лідерстві. Це покоління не вимагає героїзації – воно вимагає відповідності. Їхній контракт з державою звучить просто: «Ми гарантуємо вам працю, відповідальність, волонтерство, професіоналізм. Ви гарантуєте нам чесні правила, прозорий добір і нульову толерантність до корупції». Саме тому вимога справедливості стає не абстрактним етичним принципом, а умовою національної безпеки.

Від міфу до практики.

Молодь відверто говорить: настав момент, коли державі необхідно вийти з режиму «символічних жестів» і перейти до режиму реальної відповідальності. Гранти, стажування, молодіжні форуми – не можуть бути єдиним полем взаємодії. Потрібна формалізована участь у нормотворенні, переговорах, відбудовчих комісіях. Не як аудиторія, а як частина переговорної групи.

Повоєнний горизонт і очікування.

У післявоєнній Україні молодь бачить країну, де:

- ветерани – носії поваги, а не історії для підручника;

- соціальні ліфти працюють для кожного, хто компетентний, а не для кожного, хто «знайомий»;

- талант – це не випадковість, а ресурс державного планування;

-університет – перехрестя можливостей, а не пункт очікування диплома.

Ця генерація не хоче «оновленої України», вона хоче «якісно побудованої України». Не з нуля, а з досвіду, крові, волі та цінностей, що стали реальними.

Покоління, яке не чекає інструкцій.

Це покоління виросло не на тезі «колись стане краще», а на досвіді, де майбутнє доводиться виборювати власноруч. Воно не питає дозволу бути суб’єктом – воно стає ним фактом щоденної дії. Українська молодь не «чаклує над мрією держави», вона її проєктує, креслить, збирає, перебудовує, ремонтує, захищає і наповнює життям. Коли інші нації говорять про молодь як «ресурс завтра», Україна має визнати: це покоління – її фундамент сьогодні.

Його голос не потребує гучності – він потребує простору. І саме цей простір стане точкою входу у країну, яка не боїться майбутнього, бо вже навчилася бути ним.

У проєкті взяли участь представники таких установ:

• Академія праці, соціальних відносин і туризму,
• Білоцерківський національний аграрний університет,
• Вінницький транспортний фаховий коледж,
• Державний податковий університет,
• Державний університет «Житомирська політехніка»,
• Державний заклад «Луганський національний університет імені Тараса Шевченка»,
• Державний заклад «Південноукраїнський національний педагогічний університет імені К. Д. Ушинського»,
• Державний вищий навчальний заклад «Ужгородський національний університет»,
• Донецький національний університет імені Василя Стуса,
• Житомирський державний університет імені Івана Франка,
• Заклад вищої освіти «Подільський державний університет»,
• Західноукраїнський національний університет,
• Київський кооперативний інститут бізнесу і права,
• Київський національний університет імені Тараса Шевченка,
• Київський університет інтелектуальної власності та права,
• Київський фаховий коледж туризму та готельного господарства,
• Комунальний заклад вищої освіти «Хортицька національна навчально-реабілітаційна академія» Запорізької обласної ради,
• Луцький національний технічний університет,
• Львівський національний університет імені Івана Франка,
• Маріупольський державний університет,
• Мелітопольський державний педагогічний університет імені Богдана Хмельницького,
• Міжнародний класичний університет імені Пилипа Орлика,
• Молодіжна рада при Київській обласній державній адміністрації,
• Молодіжна рада при Львівській обласній державній адміністрації,
• Молодіжна рада при Одеській обласній державній адміністрації,
• Молодіжна рада при Харківській обласній державній адміністрації,
• Молодіжний конгрес Вінниччини,
• Національний університет «Чернігівський колегіум» імені Т. Г. Шевченка,
• Національний університет харчових технологій,
• Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого,
• Навчально-науковий інститут міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка,
• Обласна молодіжна рада при Запорізькій обласній державній адміністрації,
• Одеський державний університет внутрішніх справ,
• Полтавський державний аграрний університет,
• Сумський національний аграрний університет,
• Український державний університет науки та технологій,
• Уманський державний педагогічний університет імені Павла Тичини,
• Фаховий коледж Університету «КРОК»,
• Харківська державна академія фізичної культури,
• Харківський національний медичний університет,
• Харківський національний педагогічний університет імені Г. С. Сковороди.